Нитка Аріадни

"Альпійська балада" Василя Бикова

Василь Биков - відомий білоруський і радянський письменник. Будучи безпосереднім учасником Великої Вітчизняної війни, він описав у своїх творах дуже яскраво тяготи того часу.

Серед численних його повістей про війну можна виділити кілька дійсно тих, що зачаровують. Одна з них - «Альпійська балада».

Повість побачила світ у 1964 році. Згідно зі спогадами Бикова, в роки війни, а точніше в 1945, коли їх полк зайняв якийсь глухе містечко в Альпах, в глибокому тилу німецької армії, через автоколону йшла худенька дівчина. Зупиняючись біля кожної машини, вона запитувала, чи немає тут Івана. Оскільки Іванів було досить багато, але всі вони не викликали у неї позитивного відгуку, Василь вирішив поцікавитися, яку людини вона шукає.

Дівчина виявилася італійкою по імені Джулія, рік тому вона втекла з німецького табору і заблукала в горах.. Доля в попутники підкинула їй російського солдата на ім'я Іван, разом з яким вони намагалися вибратися до військ союзників. Він також втік з одного з розташованих неподалік німецьких таборів. Незважаючи на голод і відсутність теплого одягу, вони перебралися через гірський хребет, але одного разу туманним ранком напоролися на німецьку облаву, і її знову кинули в табір, а про його долю їй з тих пір нічого не відомо ...

У той момент ця альпійська балада ще, звичайно ж, не сформувалася в щось літературно осмислене, проте через 18 років Василь згадав дивовижну історію і вирішив написати неймовірно пронизливу, красиву і трагічну історію любові, яку так і назвав: «Альпійська балада».

Історія, почута Биковим, призвела до створення дуже зворушливою повісті, сюжет якої практично повністю збігається з розповіддю Джулії. Елементом вигадки, через брак реального фактичного матеріалу, став лише трагічний кінець твору. Практично будь-який епізод війни так чи інакше можна назвати трагедією.

Отже, «Альпійська балада» Бикова починається з роздумів головного героя про неможливість продовження життя з причини полону, адже якщо радянська людина потрапила у полон, це рівноцінно зраді Батьківщині. Далі відбувається вибух в таборі. Цей же інцидент застигає зненацька дівчину, італійку, яка, скориставшись моментом, біжить з табору в гори.

Доля з'єднує їх у горах. Головному герою такий хід подій украй неприємний, це зменшує його шанси на виживання і без того в непростих умовах. Проте саме цей поворот дозволяє автору ввести в сюжет любовну лінію, яка так гарно виглядає на тлі трагедії, що розвивається по ходу розповіді. Поява високого і чистого почуття в таких нелюдських, звіриних умовах - це неймовірно ефектний момент, що надає творові величезну силу впливу на читача.

Фінал повісті «Альпійська балада» гарний і вбиває наповал. Спочатку головний герой жертвує собою в ім'я любові і спасіння дорогої вже людини, а потім читача накриває несамовитим епілогом з листом героїні в рідне село головного героя.

Балада - це ліричний твір, зазвичай у віршованій формі, присвячений якійсь історичній або легендарній темі. Для неї характерні трагізм, драматичний діалог, таємничість. Чому ж так назвав свою повість Василь Биков? «Альпійська балада» є яскравим зразком історичного оповідання. Тут можна знайти і трагедію, і драматичні моменти. Так що правомірність назви цілком очевидна.

З іншого боку, балада - це романтичний жанр, мабуть, тому на сторінках твору ми спостерігаємо такі почуття, що повноті їх опису міг би позаздрити сам Шекспір. Адже ця любов перемагає все: і холод, і голод, і страждання, і війну, і навіть смерть.

За книгою був знятий чудовий фільм. «Альпійська балада» Бикова знайшла живий відгук у режисера Бориса Степанова, який дуже точно зумів передати атмосферу, створену письменником. Екранізація послідувала практично відразу після публікації повісті. Причому право на її постановку намагалися викупити італійці, але радянське кінематографічне керівництво рішуче відмовило. У результаті ми маємо дуже красиву стрічку, зняту на «Біларусьфільмі».

«Альпійська балада», короткий зміст якої ми розглянули, являє собою неймовірно проникливе твір про людські почуття, яким не страшні ні війна, ні звірине поведінку зійшли через неї з розуму людей.

Це чисте оповідання про звичайного радянського хлопця з глибинки, який все життя був пересічним громадянином, але у важких умовах, ставши сильнішим, показує, як повинна поступати Людина з великої літери.

Давньогрецький театр 

У період культурної першості Афін (V—IV ст. до н.е.) центральне місце в літературі займали драматичні жанри. 

Афінський театр V століття до нашої ери був і трагічним (трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда), і комічними (комедії Арістофана). Театр займався питаннями політики і моралі. Це був театр, що усвідомлював свою виховну і наставницьку роль. 

При всіх відмінностях грецьких драматургів, у них було щось загальне. Це, насамперед, переконаність у тому, що поет має бути вчителем народу, його наставником. Важко уявити собі виховно-просвітительську роль театру, адже в V столітті до нашої ери не було друкарства, газет, журналів. Театр являв собою єдиний засіб масової інформації, не враховуючи зборів і базарних збори 

Ніякий оратор, ніякий рукопис не могли розраховувати на таку кількість слухачів і читачів, як Афінський театр, що вміщав сімнадцять тисяч глядачів. Держава прагнула пропагувати театр серед громадян, і для найбідніших прошарків населення була введена державна допомога на оплату театральних місць. Вистави відбувалися тільки по святах, але починалися вони ранком, а закінчувалися з заходом сонця і розтягувалися на кілька днів. 

Успіх авторів, чиї твори представлялися, оцінювали судді, що обиралися навмисне. Перший приз означав для поета перемогу, другий — помірний успіх, а третій — провал. Потрібно відзначити, що кожне драматичне змагання було подією для всього міста, а не тільки для авторів. 

Про те, що драматурги справді ставилися до своєї роботи як до педагогічного служіння, свідчить вірш із комедії Арістофана "Жаби", вкладений у вуста Есхіла: "Як наставники учать хлопчиків розуму, так людей уже дорослих — поети". Уроки, що давали поети глядачам, ускладнювалися від автора до автора. До Есхіла в дії брав участь один актор, Есхіл увів другого, а Софокл — третього. 

Які ж твори античних драматургів ставилися на сцені давньогрецького театру? 

Одна з найвідоміших трагедій Есхіла — "Прикутий Прометей". Прометей зображений як уособлення людської величі, розуму, цивілізації і прогресу. Він вступає в боротьбу із самовладдям богів, відсталістю, пристосовництвом. За словами Маркса, "боги Греції були поранені насмерть" у цьому творі. Есхіл не був супротивником релігії, але його релігія — це, насамперед, вірність етичному початку, уособленням якого є Правда. У трагедії "Прохачки" драматург розвиває тему Правди і називає три вимоги моральності: шанування богів, шанування батьків, гостинне ставлення до чужоземців. Як видно, це ті ж положення, що складають основу християнської віри. 

Іншим давньогрецьким драматургом була Софокл (трагедія "Антігона"). 

Софокл, як і Есхіл, цікавиться людиною. Для нього звичні біблійні сюжети служили формою, що увібрала в себе життєвий матеріал і глибоке знання людини.

Говорячи про театр Давньої Греції, не можна не згадати і наймолодшого поета цієї епохи — Евріпіда. Твори Евріпіда зрозуміліші сучасному читачеві, тому що теми його трагедій ближче нам, і головна з них — любов і внутрішньосімейні стосунки. Евріпід прагне до найбільшої правдоподібності трагедійної дії. 

Останнім великим поетом Древньої Греції був Арістофан — великий комедіограф. Критика Арістофана — насамперед політична. Зовнішня форма арістофанівської комедії дає можливість пародіювати структуру трагедії. У дні драматичних змагань глядачі зранку дивилися трагедію, а надвечір — комедію, яку Арістофан визначав як "виставу, покликану очищати душу не страхом і жалем, а веселощами і сміхом". Найвідоміші комедії Арістофана — "Світ" і "Хмари". Поет, не бентежачись, пародіює молитви, статті законів, релігійні обряди. 

Про те, як розвивалася грецька драматургія, та й узагалі література, після Арістофана, нам відомо дуже мало, але вона відіграла величезну роль у розвиткові пізніших літератур. 

Давньогрецький театр — це ніби дитинство театру. Однак як дитинство накладає відбиток на все подальше життя людини, так і театр Давньої Греції вплинув на наступний розвиток театру. Протягом багатьох століть інтерес до нього не слабкішає.

Як Чарльз Діккенс вигадав Різдво

Окрім усіх інших титулів, що їх має Чарльз Діккенс, його часто ще називають «батьком англійського Різдва». Досить оригінальний комплімент навіть для класика літератури: все-таки Різдво — це християнське релігійне свято на честь народження Ісуса Христа, а старий добрий дядечко Діккенс народився аж 1812 року по Різдву Христовому…

У це важко повірити, але був час, коли Різдво в Англії майже не святкували. Пуританські настрої XVII ст. винищили давні народні звичаї, пов’язані з цим святом, як пережитки язичництва, але натомість не запропонували нічого нового. І свято зникло, залишилася лише щорічна святкова проповідь із церковної кафедри.

Відродити давні добрі веселощі взялася королева Вікторія. Саме вона запровадила позичену в Німеччині традицію прикрашати на Різдво ялинку, співати «керолз» (різдвяні релігійні гімни — аналог наших колядок) та виготовляти різдвяні вітальні листівки. Так у 1830‑1840-х рр. в Англії знову з’явилося не лише церковне, але й домашньо-родинне Різдво. А яке справжнє родинне свято без доброї книжки для родинного читання? Телевізора ж тоді ще не було…

І саме Ч. Діккенсу випала честь «відкрити» різдвяну тему в англійській літературі — до нього це вже зробили Гофман в німецькій та Андерсен в датській. Але сталося це зовсім випадково — чи не посприяв цьому якийсь особливий ангел, покровитель дитячої літератури? Першу різдвяну повість Діккенс написав 1843 р. у теплій сонячній Італії, де відпочивав і нудився. Тішачись яскравими південними краєвидами та мальовничими історичними руїнами, письменник так засумував за вічно сірим, задимленим і вкритим туманом Лондоном, що сів писати щось про любе серцю місто. На той час він був уже досить знаним літератором, автором кількох романів. Але нічого «реалістичного» придумати чомусь не вдавалося — Лондон із його соціальними проблемами був надто далеко, ніби «за трьома морями», й видавався майже казковим, тож у голову лізли тільки всілякі химери. Отож, Діккенс наважився взятися за твір «із привидами та чудесами».

Так була написана славнозвісна «Різдвяна пісня у прозі» (Різдвяне дійство за участю Духів) — повість про скупого багатія Скруджа, якого у Святвечір відвідують три різдвяні духи — Покровитель минулого Різдва, Покровитель теперішнього Різдва та Покровитель майбутнього Різдва. Ці милі посланці небесного світу проводять зі старим жаднюгою виховну роботу в щонайкращих християнсько-просвітницьких традиціях, а саме: перший із них нагадує Скруджу про щасливі дні його невинної юності, другий показує соціальні проблеми сьогодення, що заважають святому дню стати по-справжньому радісним, а третій відносить бідолаху до цвинтаря, куди той обов’язково потрапить, якщо не виправиться. Як і належить, після такої екскурсії, що насправді була лише страшним сном, містер Скрудж перевиховується і стає милосердним християнином та добрим громадянином. Цей простий сюжет, цілком очікуваний для англійської літератури, вкоріненої у християнську традицію, у поєднанні з неперевершеним гумором Діккенса, яскраво виписаними персонажами, несподіваним синтезом казкового та реалістичного шарів викликав неймовірний захват у читачів і породив новий літературний жанр у європейській літературі — «святочне оповідання».

Відтоді й аж до самої смерті Ч. Діккенс майже щороку писав по одному різдвяному твору — повість чи оповідання, самостійно чи у співавторстві, деякі з них він друкував під власним ім’ям, деякі анонімно, деякі під псевдо. Усього в його доробку понад десяток таких творів, але найбільшою читацькою увагою й донині користується цикл «Різдвяні повісті», написаний у теплій сонячній Італії протягом 1843‑1848‑х років: розпочинає його «Різдвяна пісня», а далі йдуть «Новорічні дзвони», «Цвіркун домашнього вогнища», «Битва життя» й «Одержимий». Залучав письменник до праці в цьому жанрі і своїх друзів — колег по перу, прохаючи їх написати «що-небудь» до грудневих номерів тих часописів, у яких працював. Незабаром вже й особливо припрошувати нікого не треба було — у середині 1860-1880-х років «різдвяні історії» стали наймоднішим жанром родинно-дитячої літератури, і кожен класик, аж до Л. Толстого в далекій Росії, намагався відзначитися в цій творчій площині.

Попри те, що «Різдвяна пісня» розпочинає традицію жанру, все одно вона і є його неперевершеним творчим здобутком. Ім’я головного героя цього твору майже зразу стало промовистим: кожен малюк не лише в Англії знає, що дядечко Скрудж — це синонім до слова «жаднюга». Літературні варіації на тему «Різдвяної пісні» написали ще два англійські класики: К.-Г. Честертон («Сучасний Скрудж») та П. Вудхауз («Ще одна різдвяна пісня»). А російській філософ А.С. Хом’яков свідомо взяв і сплагіював її, зробивши з неї «Світле Воскресіння». Як і належить послідовному слов’янофілу, він, залишивши незмінними сюжетні перипетії, переніс події до Росії, а Різдво замінив Великоднем (з розрахунку на те, що всі християнські свята нагадують про однакові моральні істини, тому від невеличкої перестановки зміст особливо не зміниться).

"Різдвяна пісня" була сотні разів інсценізована. Тільки нинішнього Різдва за даними «Радіо Свобода» в Лондоні було показано п’ять різних вистав за цим твором. Із виникненням кінематографа й анімації її неодноразово екранізували. Одна лише компанія Волта Діснея зробила два повнометражні мультфільми за цією повістю Діккенса. А в останній голлівудській спробі кінця 1990-х — замість пана Скруджа була вже пані Скрудж, напевне, його нащадок і спадкоємиця, бо події відбувалися в наші дні.